З історії переливання крові

В історії переливання крові розрізняють два основні періоди. Перший період – з давніх часів до відкриття законів ізогемагглютінаціі (процес склеювання і подальшого осаджування еритроцитів) і групових факторів крові. В цьому періоді можна виділити два етапи: перший – від античних часів до відкриття В. Гарвеєм кровообігу (1628); другий – тривав до відкриття К. Ландштейнером групових факторів крові (1900).

Давньоримський лікар і натураліст Гален висунув теорію кровообігу, яка мала великий вплив на розвиток медицини у середні віки. Гіппократ вважав, що кров може перемінити душевні властивості хворого і тому рекомендував пити кров хворим, що страждають на цілий ряд захворювань з порушенням психіки. Овідій пише у своїх «Метаморфозах» про цілющі властивості крові. Через 15 століть після Овідія у одного придворного лікаря Медичі у Флоренції знайдено ідентичні вказівки про цілющі властивості крові.

У 1498 р. було зроблено «переливання» крові немічному і хворому папі Інокентію. Лікар взяв кров трьох десятирічних хлопчиків, які незабаром після цього померли, приготував з цієї крові хімічним способом ліки і дав пити понтіфіку. Лікування папи скінчилося повною невдачею. Папа помер, незважаючи на те, що йому в жертву принесли трьох дітей. Лікар врятувався втечею.

В середні віки у Європі широко застосовувалося кровопускання, жертвою якого став, наприклад, геніальний італійський художник Рафаель Санті. Лише у 1527 р. проти багаторазових кровопускань рішуче виступив відомий алхімік та лікар Парацельс.

Слідом за відкриттям Гарвея з'явилися нові методи введення ліків – ін'єкції і вливання, які зіграли важливу роль у практичних спробах переливання крові. Методика вливання в кров'яне русло розроблялася експериментально учнями Гарвея. У них же зародилася науково обґрунтована ідея переливання крові.

Дослід з переливання крові на тваринах здійснив лондонський анатом Річард Лоуер. У 1666 р. він перелив кров собаці: випустив з його шийної вени кров, довів собаку до судом і влив йому кров іншого собаки. Через кілька годин собака ожив і поводився, як звичайно.

Перше переливання крові людині здійснив Жан Батист Дені. Ознайомившись з матеріалами Лоуера, він у тому ж 1666 р. за допомогою хірурга Емерлі повторив досліди на собаках, а через рік, у 1667 р., перелив кров ягняти декільком хворим. 15 червня 1667 р. він влив хворому, який страждав лихоманкою, 9 унцій крові ягняти безпосередньо із сонної артерії у вену руки. Досвід закінчився вдало.

Результати перших переливань крові обнадіювали. Однак четверте переливання черговому хворому закінчилося його смертю через 2 місяці. Переливання крові людині було припинено майже на ціле століття.

У 1795 р. німецький лікар-клініцист Крістоф Гуфеланд у роботі «Мистецтво продовжити людське життя, або макробіотика» писав: «Був час, коли у Франції так мало цінували кров, що королю Людовику XIII в останні 10 місяців його життя 47 разів пускали кров. .. А між тим за допомогою протилежного процесу, через вливання свіжої молодої крові в жили, хотіли омолодити і продовжити життя людини і зцілити від хвороб. Спосіб цей було названо переливанням крові ... »

Невдачі переливання крові тварин до людини привели до думки про можливість переливання лише людської крові. У 1819 р. англійський фізіолог і акушер Ж. Бланделл здійснив перше переливання крові від людини до людині і запропонував спеціальний апарат для переливань. Незабаром французький парламент взагалі заборонив переливання крові. Але незважаючи на це, наприкінці XVII – початку XVIII століття вчені енергійно шукали шляхи наукового обґрунтування переливання крові від людини до людини. За період 1820 – 1870 рр. можна знайти повідомлення про 75 випадків переливання крові.

У 1865 р. В.В. Сутугін в докторській дисертації «Про переливанні крові» прийшов до важливих висновків: перелита кров повинна бути позбавлена властивості згортатися; людині підходить кров лише людини; найкраще для уникнення негативних реакцій проводити переливання повільно. В дисертації вперше було висловлено ідею про консервацію крові. Слідом за роботою Сутугіна з'явилася цікава дисертація Раушенберга «Про переливання крові». Автор запропонував задля уникнення згортання крові додавати до неї вуглекислий калій. Тут же ставилося питання про донорів: «Людина ця – чоловік чи жінка – повинна бути не старше 40 років, не повинна бути одержима сифілісом, цингою, анемією або іншими хворобами, що діють на кров».

У 1887 р. у клініці М.В. Скліфосовського вийшла дисертація доктора Табуре «Про переливання крові», де обґрунтовувалася величезна роль переливання крові у військово-польової хірургії. В 60 - 80-х рр. XIX с. було зроблено три важливих відкриття в області переливання крові - введено методи: внутрішньоартеріального переливання, консервування крові, та хімічної стабілізації крові. Н.І. Пирогов підкреслював користь переливання крові при деяких пораненнях в польовій обстановці.

У 1900 р. К. Ландштейнер відкрив три групи крові. У 1907 р. Я. Янський і в 1910 р. В.Л. Мосс виділили четверту групу крові. Американський хірург Дж. Крайл (1907) першим застосував вчення про групи крові у практиці переливання крові (здійснив 61 переливання сумісної крові).

Важливою подією початку XX с. слід вважати впровадження цитратного методу переливання крові, тобто використання цитрату натрію для запобігання згортання крові при переливанні.

Перше переливання крові в Україні з урахуванням груп крові здійснили Є.Ю. Крамаренко та Л.Я. Берінштейн у м. Одеса у 1922 році.

У 30-ті роки ХХ століття поширенню серед лікарів України маловідомого у ті часи вчення про групову приналежність крові сприяв «Журнал кров’яних груп і переливання крові», який виходив у м. Харків.

Вперше в Україні проблема переливання крові була широко обговорена на IV Всеукраїнському з’їзді хірургів у 1930 році. У цьому ж році в Україні було організовано Український інститут переливання крові у Харкові, а в 1934р. – у Києві. В інститутах вирішувалися проблеми зберігання крові, розроблялися кровозамінники, готувалися досвідчені кадри у сфері трансфузіології.

Джерела:

  1. З історії переливання крові людини з лікувальною метою» – стаття Горелова Л.Є.
  2. Історія науки і техніки. Навчальний посібник. 3-е видання, змінене і доповнене. Шейпак А.О. 2010
  3. С.А.Верхратський «Історія медицини», Київ, «Вища школа», 1983.
  4. Трансфузіологія. Підручник для системи післявузової і додаткової проф. освіти. Жибурт Є. Б.